Олена - мешканка Балаклії. Чотири місяці вона прожила в окупованому місті, перш ніж наважилася виїхати разом з донькою. В Балаклії залишилася мати Олени Наталя, з якою жінка постійно тримала зв’язок. Редакція “ОстроВ” поспілкувалася з обома балаклійчанками. Ось, що вони розповіли про життя в окупації. Балаклія до окупації та після. Фото: соцмережі “Спочатку було кілька нальотів. Мама живе неподалік від бази (база зберігання боєприпасів - ред.), були впевнені, що ось-ось її підірвуть. Так і сталося - 27 лютого зайнялися склади, у будинках навколо повилітали вікна. Територію там розбили вщент, вже потім і горіти було нічому. Я тоді думала, чи встигли наши вивезти щось звідти”, - згадує Олена. Війська рф зайшли до міста 2 березня. “Їх було дуже багато - колона йшла впродовж трьох діб. Безперешкодно. Наш мер на той момент вже втік (балаклійський голова Іван Столбовий здався окупантам, після чого виїхав до рф - ред.). Ми просто дивилися на це у мовчазному очікуванні - розповідає вона. - І машини, і танки, і пішки йшли військові. Одразу поставили блокпости на перехрестях, зайняли всі адмінбудівлі. Мама мешкає неподалік від місцевого підприємства. Орки там базувалися, завезли техніку. Звідти і стріляли”. “Вони як гатили, тут хата ходить ходуном, дуже лячно. Там і “Тори” оці були, і “Гради”, - додає Наталя. На початку червня мати Олени отримала поранення - уламок наскрізь пробив їй руку. Жінка була в городі зі старенькою мамою, коли неподалік розірвався снаряд. “Я спочатку оглухла, взагалі не могла піднятися, - згадує мешканка Балаклії. - Потім відчула, як рука пече. Підіймаю її, а з рукава кров біжить. Я в шоці, якось дійшла до будинку. Бабуся наша теж постраждала, їй спину посікло. Ми не чули нічого: ані свисту, ані шипіння. Просто наче хтось різко штовхнув”. Постраждалий будинок у Балаклії. Фото: соцмережі Викрадення людей та катування чоловіків Серед місцевих раптом виявилося дуже багато прихильників “руського миру”. Молодший брат Олени - військовослужбовець ЗСУ. Місцеві колаборанти знали про це, тож через деякий час після окупації до її матері прийшли з обшуком. “На подвір’я машина заїхала. Сусіди одразу їм мамини вікна показали. До квартири прийшли п’ятеро військових. Ми були вчотирьох: я, мати, бабуся та моя донька-підліток. Почали обшук, все перевернули догори дригом, перевіряли паспорти, телефони. Мама свій телефон ховала з першого дня, його не знайшли. Всі свідчення про спілкування з братом, фото ми видаляли, на наших телефонах теж нічого не було. Я видалила навіть “Дію”. Вони все передивилися, потім кажуть мамі: ви з нами поїдете. Сказали, щоб ми не хвилювалися, її скоро повернуть”. Наталю привезли у місцевий відділ поліції. Біля будівлі на голову жінці надягнули мішок та повели всередину. “Сиділа я близько години у камері одна. Потім до мене завели двох жінок, теж у мішках, - згадує вона. - В камері їх знімали, а по коридорах тільки так водили. Ми почали розмовляти. Виявилося, що у обох сини військові. Одна була у відділі вже два тижні, інша днів 10. Питаються: “А ти чому тут?”. А я десь у кіно дивилася, що можуть бути “”підсадні”. Думаю - про всяк випадок нічого їм казати не буду. Відповіла, що не знаю. Потім запитала в них, чи б’ють тут. Кажуть: “Бити - не б’ють, але використовують шокери. Як застосують, все згадаєш, що їм треба”. Це у окупантів, мовляв, тактика така: вони дізнаються у жінки номер сина чи чоловіка, телефонують йому, кілька секунд дають поговорити, а потім, коли вона “піщати” почне, щоб чутно було, “вибивають” необхідні дані”. Наталя вирішила: щоб там не було, сина не підставить. “Поранення в мене тоді ще свіже було - рука опухла, синя. Я зважила всі “за” і “проти” і почала гупати у двері. Кричу: “Мені погано! Відчиніть!” Жінки у камері переполошилися. “Ти чого?” - питають. Відповідаю, що рука дуже болить, зараз знепритомнію. Одна з них раптом мені запропонувала знеболююче. Де б вона його взяла там? Я відмовилася і гупати стала сильніше. Прийшов якийсь військовий. Я почала сповзати на підлогу, кажу: “Мені погано, допоможіть!”. Він мені приніс таблетки, потім подумав і мені дає мішок: “Ходімо за мною”. Повів мене на допит”. У допитовій Наталю чекали двоє бурят у військовій формі. “Вони почали розпитувати про сина. Я сказала, що ми не спілкуємося, мовляв, невістка налаштувала проти мене. Плачу: “Якби я знала, куди він пішов, я б його не пустила!”. А вони мені: “А де ви поранення отримали?”. Я розповіла. Вони питають: “А як ви думаєте, це хто стріляв - наші чи ваші?”. Кажу: “Ваші по своїм не стріляють”. Їм моя відповідь сподобалася. Я постійно плакала та стогнала, що болить рука. І що син мене “зрадив”. Про телефон теж питали. Я кажу: забрали ваші на блокпості. Мабуть, вони зрозуміли, що толку з мене небагато, бо я вдавала не зовсім адекватну жінку. Мене відпустили”. Молитва “Отче наш” на стіні катівні у поліцейському відділі Балаклії. Фото: соцмережі Жінки вважають, що Наталі дуже пощастило, адже не всі, хто потрапляв до відділу поліції, поверталися додому. “Сусідка живе навпроти. Вона розповідала, що туди багато людей привозили з мішками на голові, щоночі було чутно страшні чоловічі крики. Вона спати не могла від жаху. Сина знайомої забрали, він працював на “арсеналі” (база зберігання боєприпасів), так само увезли. Вона його шукала, ходила до коменданта. Єдине, що їй повідомили, що його немає у Балаклії. Зникали волонтери, молоді хлопці, які розвозили районом продукти та медикаменти. Отак зникла автівка з людьми та вантажем, а потім цю автівку бачили на вулицях з намальованою “Z”. Таке траплялося досить часто. Ми всі намагалися не виходити на вулицю без гострої потреби та поодинці, особливо жінки намагалися їм на очі не потрапляти - не дай Бог, комусь сподобаєшся. Росіяни ходили містом з автоматами, поводили себе, як господарі.”. Товари з “ЛНР” та прихильники “руського миру” Під час окупації у Балаклії працювало кілька торговельних точок. Товари завозили через Куп’янськ. Багато продуктів було з росії, а також з маркуванням “зроблено в ЛНР”. “Це були ті підприємці, хто погоджувався на співпрацю. Більша частина крамниць була зачинена. Вони [окупанти] зламували магазини, забирали звідти все, що вважали за потрібне. Одного разу місцевим давали по пачці соку. Кажуть: “Це ми вас пригощаємо”. Награбованим у нас нас пригощаєте?”, - згадує Олена. За продуктами вишиковувалися черги: придбати необхідне було непросто, адже, крім обмежених постачань та надвисоких цін, треба було поступитися харчами новій “адміністрації” міста. “Ось стоять люди біля крамниці, під’їжджає кілька автівок з росіянами. Вони заходять, беруть все, що їм потрібно: на очах у людей виносили ящиками, паками продукти. Потім ще можуть кілька машин підігнати. Доки вони не наберуть собі, скільки їм там треба, ми чекаємо. Що після них залишалося, те і купували. Хліб поки напечуть, треба чекати десь 1.5 години, збиралися черги. Під кінець того часу могли приїхати орки, забрати весь хліб собі”. Ціни на продукти під час окупації. Фото: соцмережі Перші тижні окупації у місті можна було розраховуватись гривнями, Україна продовжувала нараховувати зарплати та пенсії, але сплачувати покупки можна було тільки готівкою, тож місцевим мешканцям доводилося шукати “мінял”. “20-30 % брали зазвичай від суми. Деякі мешканці, хто не отримував жодних коштів, жили суто на гуманітарку, - розповідає Олена. - Продуктові набори видавали десь два рази на місяць. До людей “доходило” небагато - більша частина осідала у тих, хто цю гуманітарку роздавав”. Не дивлячись на суворі умови життя, певна кількість балаклійців щиро раділа приходу росії, кажуть жінки. “Деякі і обіймалися з окупантами, казали “Нарешті ви тут”. В інтернеті викладали, що чекали на них 8 років. Казали, що росія тут назавжди, тепер все буде добре. Одного разу ми стояли у черзі за хлібом, - згадує Олена, - там бігав безпритульний собака з колорадською стрічкою на шиї. Я його підізвала та цю стрічку зняла. Це побачили, жінка, яка випікала хліб (теж прихильниця “руського миру”), вибіжала з пекарні: “Хто зняв стрічку?”. Потім приїхали росіяни, вона їм одразу доповіла про це. Один з автоматом до мене підійшов, питає: “нащо ви це зробили?”. Кажу: “Нащо вона собаці?”. Він мені: “більше так не робіть”. Потім на нас почали лаятися люди, мовляв, це родичі ЗСУ-шника, прийшли за руським хлібом, дивіться! Вас зараз вивезуть”. Українську символіку місцевим доводилося ховати. “Ми взагалі намагалися не спілкуватися ні з ким на ці теми. Дуже небезпечно, ніколи не знаєш, хто перед тобою. А обшуки були постійно, тому, якщо і були в когось вдома якісь прапорці чи щось - все ретельно ховали. Бо здати окупантам може хто завгодно: прийшов до тебе сусід, побачив жовто-блакитну стрічку на поличці і все - наступна зупинка “відділ поліції”. Окупанти впровадили у місті комендантську годину. Іноді містянам забороняли виходити взагалі. В темний час доби у Балаклії були чутні автоматні черги. “Виходиш на вулицю - місто спорожніле, нічого не працює. Обірвані лінії електропередач, валяються стовпи, гілки дерев, скло. Багато будівель зруйновані, без вікон, розграбовані крамниці. Така картина. Люди пересувалися дрібними перебіжками - з пункту “А” до пункту “Б” і швидше додому. Посеред вулиці красується бігборд: “Ми з Росією один народ!”. Через чотири місяці від початку окупації Олена наважилася виїхати з міста разом з донькою та бабусею. Її мати прийняла рішення залишитись у місті, доглядати за тваринами та квартирами. “Випускали раз на тиждень - по понеділках. Треба було їхати через дамбу. З одного боку російький блокпост, з іншого український. Ми доїхали до останнього блокпосту окупантів, після через дамбу треба було йти пішки з речами. Там зустрічали наші волонтери. Під час виїзду росіяни нас не чіпали, але один мені сказав уїдливо: “Дивіться, потім будете назад проситися”. Випускали тільки жінок з дітьми. Чоловікам виїзд заборонили”. Балаклія під час окупації. Фото: соцмережі “Олено, нас звільнили!” 8 вересня користувачі соцмереж повідомили, що на головній площі Балаклії підняли український прапор. До міста увійшли українські військові. “Тоді зник зв’язок з мамою на кілька діб, тому ми про звільнення міста дізналися раніше, ніж балаклійці, - каже Олена. - Це був період нескінченних дзвінків, слідкували за кожною публікацією, схрестивши пальці. За маму дуже хвилювалися, телефонували їй постійно, але марно. Вона з кількома сусідами ховалася у підвалі з 6 вересня, коли почалися бої за місто. Вони чули, як у подвір’ї бігали солдати рф, волали, бігали по квартирах, зламували двері, стріляли з вікон. Потім чули, як на подвір’ я заїхала техніка, звідти гатили. Сиділи максимально тихо, не виходили, спілкувалися пошепки - боялися, що розлючені росіяни щось зроблять. 8 вересня вони почули як хтось біля будинку розмовляє українською. Спочатку довго прислухалися, а потім наважилися покликати: “Тут люди! Ми в підвалі!” Через кілька хвилин хтось ззовні підійшов до дверей. “Скільки вас?”. “Дев’ять! Тут є жінки!”. Рипнули петлі і вони побачили військового з синьою стрічкою на рукаві. Він кричить: “Паляниця!”. А вони у відповідь ридають усі: “Паляниця!”. Їм дали вийти на вулицю, спитали, чи все в них є: вода, їжа. Мама попросила мені зателефонувати. Для цього потрібно було піднятися на четвертий поверх, тільки там був зв’язок. Їй дали телефон, відпустили у супроводі солдата. Вона мені кричить у слухавку: “Олено, нас звільнили!”, а їй у відповідь ридаю: “Я знаю, матусю!”. Вона того солдата обіймала, цілувала. Всі плакали: і чоловіки, і жінки”. Балаклія після звільнення. Фото: Reuters Українських військових у місті зустрічали з радістю, каже Олена. “Мама живе біля траси, каже: як їдуть наші, всі виходять їх вітати, кричать “Слава Україні!”, машуть. Чомусь назустріч вибігали собаки та коти, це дивне спостереження, але тварини дійсно боялися росіян: тікали від них, якщо бачили. А до наших йдуть”. Зараз, за словами мешканців, у Балаклії триває зачистка. Формується військова адміністрація, аби хоч якось налагодити побут. Вже затримують колаборантів, хоч вони намагаються через Куп'янськ виїжджати до «ЛНР». Біля місцевої адміністрації співають українські пісні, гімн, а на будівлі майорить жовто-блакитний прапор. “Дуже хочемо додому, побачити маму нарешті, рідне місто. Там досі небезпечно, є заміновані ділянки. Донька дуже боїться їхати назад після пережитого. Найстрашніше - це жити під прапором росії. Мама казала мені: якщо б так сталося, що не вдалося звільнити місто, я б пішки йшла звідти, все б залишила. Сподіваємося, що у житті балаклійців та інших деокупованих міст цей жах ніколи не повториться”. Яна Сєргєєва, спеціально для «ОстроВа»
